alex, 35 - 22 августа 2011 08:58

І ще стезя...
Іноді на мене находить, і я починаю відчувати себе елементом генеалогічного древа, колись особисто складеного за образом дерева свого роду. Пригадую своє дитинство, як влітку, вже казна-якого року, у прекрасний літній день, я самотньо сиджу на веранді свого будинку, весь залитий сонцем, - маленька людська істота, стійкий олов'яний солдатик правди, і вперто складаю фортецю з дерев'яних кубиків.
Тихо в моєму домі, і нікого в ньому немає. Сонце ллється з великого вікна. Всі, на якийсь час, кудись пішли. Настане момент, коли, через роки, будинок мій знову спорожніє, тепер назавжди, і я, доросла, яка знає ціну всьому, людина, ні на що вже не сподіваючись, і нікому не вірячи, знову буду непорушно сидіти в кімнатці, спорудженої батьками на місці веранди, згадувати дорогі образи, мислити безвихідно, і згадувати минуле, моє нездійсненне, незаслужене, давнє щастя.
Тихо в моєму домі і все наповнене спокоєм. Зараз я спокійна і не самітня, бо мої наріжні камені, - світло світу, вічні мої батьки і віра в доцільність розуму, назви якої ніхто ніколи не придумає, - тепер назавжди зі мною. Навіки в моєму серці. Згадую милі образи, їх простоту й беззастережність, і тоді збираюся відвідати родичів у їх далечинах. Складаю думки, пожитки, декілька книжок, розбурхую свою пам'ять і наважуюсь. Так от і поїду, - метафізична особа, яка здатна помилятися, скоріше незадоволена, ніж стурбована, заколисана метаморфозою власної значущості, і вже в дорозі додумаю, - про себе, про буття ближніх, ставлячи собі питання і прислухаючись до відповідей...
Тааак..., варто було тільки якійсь впевненості, знанню відокремитися від гріхопадіння, як будь-який акт пізнання, будь-яка гносиологія, перестають лестити моє марнославство, - думаю невлад. Тепер ось, веду себе так, наче ніколи не порушувала ніякої таємниці, не зраджувала і не забувала головне в своєму житті, оцінюючи власні вчинки з деякою відчуженістю, а то і з презирством. Може тому, що спроба жити з почуттям непоправної помилки, а то й з вантажем прокляття, супроводжуючим агресивне втілення абсолютного духу з необхідністю, повинна закінчитися розривом з рештою метафізичного світу, онтологічною катастрофою і відмовою від будь якої форми єднання. Тому, що будь-яка робота, будь-яка діяльність, відзначена первісною легкістю думки, а то й станом бездуму в принципі, чого я не сприймаю категорично.
І ось, незважаючи на все своє самовдоволення, все ж таки, постійно відчуваю гіркоту від відсутності реакції на слово. Мені здається, я говорю нечутно, незрозумілою челяді мовою. Планета настільки захаращена їхніми тілами, що думка про розумне, для ближнього, втрачає всякий сенс. Єдине, що ще можна для них зробити, - це розчарувати, або здивувати їх.
Загальна крихкість інтелекту, малесенькі думки, іноді випурхують з процвітаючої маси, як і раніше хвилють, але вже не вражають і не засмучують. Тому, що залишатися людиною для неї, - це не вихід з положення. Можливо, варто бути для неї ангелом, чистим духом, коротше кажучи, нічим, - так і простіше, і корисніше, і не такий клопіт. Адже ангел, в принципі, безплідний і бездіяльний, як світло, в якому він існує, і вона, людська маса, челядь, це, хай на рівні інстинктів, розуміє. А для того, щоб знов знайти цей, звичний для сприймання вигляд, знайти свою душу, необхідно відірватися від її споглядання і змиритися з цим розривом. Проте, дійшовши до таких, крайніх думок, починаю розуміти, що пропедевтика відстороненості не рятує. І тоді мені на думку спадає молитва, яку свята жінка Рабія з Басри звертала до Бога (виловив в мережі, - от бездоння...): - Я прошу вибачення у Аллаха, - говорила Рабія, - за свою слабку віру, коли я просила його про милість. - О Господи! Якщо я поклоняюся Тобі тільки зі страху перед пеклом, відправ мене в пекло. Дай ворогам Своїм всі блага світу, що Ти мав намір дати мені. І дай друзям Своїм все те, що ти хотів дати мені в загробному житті. Одного Тебе мені достатньо. І ще Рабія говорила:
- Мій смуток не більше того, через що я печалюсь, але краще, коли мій смуток більше того, через що я не зможу сумувати. А коли Хасан з Басри запитав її:
- Рабія, ти ненавидиш диявола?, то Рабія відповіла:
- Ні.
- Чому?
- Моя любов до Бога не залишає в мені місця на ненависть до диявола.....
І тоді я, обтрушуючи свій сарказм, думаю, - ось же вершини духу людського, нехай безглузді, хай не творчі, особисті, інстинктивні, але вершини....
Пусть путаница слов обильной станет,
чтоб в паузе всемерной тишины,
застрять восторгом тронутой струны,
которой ничего не помешает,
вобрать, и слиться тысячами нот
рождённых только и давно живущих,
благоговейно о любви поющих
промеж себя, но так чтобы до звёзд,
хватило не усилий, так восторга,
единственно и тихо, в стих
послушать их молитву неуклюжую,
- прости…,
и пусть слова пустые
сорванного горла,
…и отпусти…
А взагалі, що мене вже дійсно дістало, не челядь, вона така, якою вона має бути, - темна, каламутна маса тіл і амбіцій, але глобальне потепління. Здається, що ці гори снігу і льоду у дворі не розтануть до літа. Діти на Великдень будуть весело кидатися сніжками, і ліпити великодніх сніговиків. І мені з ними, згадавши яке місце відводиться в душі неоплатонізму і космічним принципам, співвіднесених з цим, віддзеркаленим розумом світом, саме час побудувати снігове містечко, з крижаними башточками і бурульчаними прапорами, а потім весело взяти і зруйнувати його на честь цього великого свята благості людської душі... :)

• 
• 
•