Леля, 46 - 7 декабря 2006 21:31

Віковий Ліс зустрів Перевертня легким похитуванням дерев і тишею. Не було відчуття ворожості і протидії зайді. „Цей ліс нічим не відрізняється від інших, звичайних лісів,” – подумав Перевертень: „Можливо всі розповіді про нього лише байки забобонних людей...” Та не встигла ця думка сформуватися в його голові, як прямо перед обличчям несподівано з’явився і почав літати великий картатий метелик. І лише почувши неголосний сміх, схожий на звук срібного дзвоника, він уважно роздивився пустотливу яскраву істоту. Це була маленька фея з напівпрозорими великим крилами, що створювали навколо неї багатогранні переливи веселки.
- У Віковому Лісі з’явився новенький, - весело прокричала вона майже в обличчя Перевертню. – Ми вітаємо тебе.
Фея зникла майже непомітно – ось тільки що була поряд, варто лише руку протягнути, і уже немає. Перевертень посміхнувся, якщо всі потвори Вікового Лісу, про які розповідали в селищі виглядають так само, то даремно він сумнівався оселятися тут чи ні. Він ішов босоніж по м’якій траві не розбираючи дороги. Та й байдуже йому було де саме він опиниться, бо спокій Вікового Лісу огорнув його душу.
Він завжди відчував себе чужим у селищі де народився. Особливо з того часу, коли ще дитиною зрозумів, що його друзі не можуть вночі перетворюватися на вовка і, ставши на чотири міцні лапи, мчати світ за очі, насолоджуючись свободою і швидким бігом. Це була його маленька таємниця, яку не можна було нікому розповідати – люди селища не надто любили тих, хто хоч чимось відрізнявся від них. Але критися ставало дедалі важче. Особливо коли він став дорослим. А потім поповзли чутки і все частіше почали з’являтися ворожі погляди у спину. Саме тоді постало питання – що робити далі. Чи залишитися в селищі і чекати того моменту, коли недоброзичливі погляди переростуть у відкриту ворожість, чи... Поряд був Віковий Ліс. І хоч скільки не розповідали про нього і його мешканців, Перевертень розумів, що тут він принаймні не буде чужим і дивним.
Перевертень вийшов з лісових хащів на невеличку галявину і вирішив перепочити. Сівши на старий трухлявий пеньок, він розв’язав торбинку.
- От цього мені тільки і бракувало, - сердито проскрипів Пеньок. – Он скільки трави навколо, а всістися було потрібно тільки мені на голову. Тобі, хлопче, не соромно?
В Перевертня від подиву відвисла щелепа і він спробував пригадати чи сильно сонце напекло йому голову, щоб аж так почати марити. Але про всяк випадок сів на землю.
- От так значно краще, - продовжував Пеньок. – А то як тільки хтось сюди приходить, то одразу ж починає встановлювати тут свої правила
Перевертень покрутив головою, нарешті зрозумівши, що не марить і старий Пеньок насправді з ним розмовляє.
- Я нічого не намагаюся встановлювати, - нарешті видавив він із себе. – Я просто не знав, що пеньки уміють розмовляти.
- Оце так нахабство, одразу видно, що із якогось з навколишніх селищ прийшов, - голос Пенька став іще сердитішим. – Ти думаєш, якщо я змушений все життя залишатися на одному місці, то не здатен думати і говорити?
- Та я... – відповісти не вдалося, бо на залитій сонячним світлом лісовій галявині раптом стало іще світліше. Дві грайливі кульки, які прибільш прискіпливому погляді виявилися пухнастими зайченятами з сонячного проміння, заснували навколо.

• 
• 
•