Леля, 46 - 29 января 2007 21:19

Першим Захисником Вікового Лісу став маленький хлопчик, що зростав без матері. Найкращим його другом був велетенський пес Прадор, який ніякій істоті не дозволяв наблизитися до дитини.
Малий не знав, що окрім лісу існує іще якийсь світ, але він знав, що його батько жив десь у іншому місці, та уявити собі таке місце просто не міг. Він підростав, і дитячі прогулянки десь біля хати змінювались все більш далекими. Хлопчик і пес бігали, вивчаючи все довкола, всі стежки в своєму світі.
Аж ось настала та хвилина, коли стежки вивели малюка до краю лісу. Перед його очима постала галявина, настільки велика, що краю ъй не було. Лише десь посередені росло кілька кволих дерев, зовсім не схожих на велетенські дуби Вікового Лісу. Вони прикривали від пекучого сонця хатини, схожі і в одночас не схожі на ту, де народився і жив хлопчик. Він хотів бігти туди, щоб уважно роздивитися таке диво, яке побачив вперше в житті, але міцні щелепи Прадора обережно, але щільно зійшлися на його зап'ястку. А якщо пес вирішив його кудись не пускати, то сперечатися з ним не було сенсу - різниця у силі була відчутна одразу. Тому хлопчик покірно пішов назад до лісу.
Але бачене ним не давало йому спокою. Він довго вагався, чи можна про це розмовляти зі своїм добрим, але якимось відчудженим батьком, чи краще потайки побігти до старої Ті... Поки хлопчик вагався, що краще зробити, додому з полювання повернувся його батько. Його обличчя одразу ж стало похмурим, коли син розповів про своє відкриття.
- Там зовсім ынший світ, - сказав він, важко зітхнувши, - світ де ненавидять і бояться перевертнів, чаклунів і русалок. Та мживуть самі лише люди, які не хочуть бачити поруч із собою когось не схожого на них. Не треба тобі туди ходити, синку. Хіба нам мало Вікового Лісу?
Хлопчик не відповідав. Аби ще кілька днів тому хто сказав йому, що він схоче кудись піти з рідної домівки, він тільки голосно розреготався б від такої безглуздої думки. Але зараз чи то цікавість, чи дивне відчуття новизни манило в подорож.
- Не тримай його, - почувся з-за їхніх спин трохи скрипучий і буркотливий голос старої Ті. - Він сам має обрати свій шлях.
- Ще занадто рано, щоб він самостійно щось вирішував.
- Для цього ніколи не може бути занадто рано. Може бути лише занадто пізно.
Рано вранці хлопчик разом з Прадором стояв на кордоні лісу. З першим сонячним променем він, начевідкинувши всі страхи рушив уперед, утойдивний світ, де літавиця чи фея є чимось настільки незрозумілим і диким, що їх треба боятися.
Селище прийняло його голосним собачим гавканням, яке одразу ж стихало, коли Прадор втуляв погляд в їхній бік. Собаки замовкали, але виходили люди, які мовчки починали йти за хлопчиком та псом. Малий привітно посміхався, але так і не дочекався жодної посмішки у відповідь. На центральній площі натовп майже оточив малого і ворожі погляди так і пекли йому тіло.
- Зайда з Лісу! - пролунав перший крик, до якого одразу ж долучились багато інших. - Виродок! Перевертень! Бий його!
Хлопчик не злякався, адже поряд з ним був Прадор, який ніколи і нікому не дозволяв його образити. Та й сам він дечого вмів, але розповідав про це тільки у велике пухнасте собаче вухо. Це була його маленька таємниця, яку поки що не варто було розповідати нікому іншому.

• 
• 
•