alex, 35 - 18 сентября 2010 09:31

Світло що ллється на нас
Час, як і простір, має свої складки і прориви.
Я не раз у своєму житті переживала якісь ями і розриви в часі. Дивишся, течія часу неначе скінчилась, а потім, знову, як засвистить і заклубочиться неохватним вихором.
Інший раз вона настільки нахабно пре вперед, що хочеться підійти до годинника, в моменти його дзеленькання, і розбити вщент цю нещадну машинку, якій дано керувати течією життя.
Схоже, що часів взагалі багато, і Еклезіаст знову прав.
Їх багато, дуже багато, і вони стискаються і розширюються, і кожен з них має свою фігурну будову. І Лосєв був правий, коли сказав, що час, - це алогічне становлення вічності. І опинився на висоті спостереження....
Та, спокійно сприймаючи його, - усміхаюся, - інші висловлювання можуть показати ступінь божевілля людини бажаючої доторкнутися до вічності. Вони видають, те, що намагається сформулювати розум. Досить до людини прислухатися, поспостерігати, як вона зверне на це увагу, щоб зрозуміти вплив і ціну, заробленої їм свободи, і посміхнеться вдовольнившись. Хоча іноді, ця деформація особи, представляється дефектом свідомості, що формує моторошний краєвид, за межами якого неможливе ніяке інше існування.
До речі, усмішка не має ніякого відношення до Бахтинської космогонії сміху. Там занадто багато творчої теургіі руйнування. Там всього занадто, - їжі, ротів, животів, сідниць...
Посмішка, - це скороминучий світ особи, який вона відкриває для нас. Вона триває рівно стільки, скільки потрібно, не затягуючись далі ініціювавшої її онтології. Вона зчіплюється з створеною ситуацією і вичерпується в одну мить.
Посмішка, скороминуща гримаса, - рудимент темного, рослинного небуття, варто їй тільки затриматися, прожити трохи більше відведеного їй терміну, як вона вже не знає як їй зникнути. Застигаючи, вона стає судомою, яка підозріло зчепилася з світом. І тоді вона починає привертати увагу, викликаючи наш інтерес, а потім бентежить нас, починає вселяти тривогу, перетворюючись на виклик.
Пильна, як оптичний приціл, вона не залишає ніякої можливості ухилитися.
Це фізичне, майже хворобливе відчуття, - відчуття нездужання, дисгармонії, виникає й посилюється, перетворюючись у щось неприємне. - Мені холодно, холодно, - невпинно повторює Гоголь, і на обличчі його запеклася горизонтальна, як намальована хірургічним скальпелем усмішка. Вона розквітає, розквітає, - річ у собі, жах в жасі, маска, за якою можна сховати будь-яку філософію, будь-яке божевілля і будь-яку особу.., навіть свою.

• 
• 
•