alex, 35 - 20 октября 2010 08:52

Посильне майбутнє
Земля і небо - стіни келії. У повітрі, де ніщо не колишеться, панує відчуття відсутності молитов. Людина, ніби пританцьовує вічність, переливається через власні краї, і змагається з сонцем...
Яка симетрія мук і радощів! Вона триває і триває,
поки цей антикварний вихор, що лютував на зорі часів, не прийме вигляд порядку, тільки для того, щоб йому було легше нас забрати....
Такі речі як наївність, оптимізм і великодушність можна зустріти тільки у ботаніків, в гіршому розумінні цього слова, або в старих міфах, в яких, їхні символи і провокації замінили раціональними поняттями. Розуміючи це, так і рухаємося в бік мерзоти, істерик і зрадництва, в відсутность всякого горизонту. Простір тільки для монстрів і паразитів. Довгі години натужно скніємо в горизонтальній нерухомості, розраховуючись за безпрецедентно абсурдну активність мозку. Та, хоч би в якому напрямку ми не ступали, наші ноги грузнуть у багнюці.
У деяких з нас вистачає сміливості більше не робити нічого, тому що будь-яка дія в масштабах нескінченності - смішна. Але таких, - одиниці. І, схоже, всі вони мої хороші знайомі.
А взагалі, хто-небудь знає, що в світі можна зрозуміти, без ризику помилитися, без остраху почервоніти?
Коли я чую чиїсь міркування, гарячкові слова полеміки, я думаю, - ось ще один раб чергової очевидної істини, абсолютної для нього і сміховинною для мене. Марення зливається з іншою, загальною маячнею, і мені починає здаватися, що я випускаю дух від надлишку екстазів.
Можливо, що потрібно ліквідувати свою іронію, щоб покінчити з усім цим скепсисом, піднятися на вершину виблискуючої маячні, послати все подалі, як і вцілілий від власного шлунка цей всесвіт, в апоплексичну нескінченність. Або ж стати невимовно нормальною, заціпенілою, одныэю з челяді... Піднестися до рівня ідіотів, або буддистів, і бути таким же порожнім, як і вони...
Вкладаю в голові те, що стало очевидним, - омана, в якій живе челядь, - це її майбутнє. Таке судження красиво відтіняється дивною максимою, яка прийшла мені в голову в минулому році: - Не можна отруювати прийдешнє надією. Адже кожен визнає владу часу, як і людина, - його прислуга і раб. Вона вічно на щось сподівається, і надія її, подібно чарівному покривалу, приховує від її очей потенційну невдачу, відчуття якої, взагалі, загрожує будь-якому породженому бажанням починанню.
Всякий слуга сподівається і розраховує. І тільки втративши пустопорожні ілюзії, людина сприймає себе як чистий факт світу.
Вона вільна від всіляких справ.
Вона уявляє собі наскільки виснажливою є будь-яка праця. Виносити подібне існування, - непосильне ремесло для такої людини. Занадто стомлюючі терені. Будь-який додатковий жест - занадтий, а то і взагалі, неможливий. Всяке падіння, - за винятком кількох миттєвостей аматорського позування, - аж ніяк не урочисте і не ліричне. І в цьому життя, - це заціпеніла гра світлотіні, бездіяльність між вогнями і тінями, а будь-яка людина, - це сукупність поразок цієї гри, і лише вульгарність мислення змушує сприймати в цьому світі все, що завгодно, а бездіяльність наповнює наркотичною рідиною, солодкою і занадто втомленою від знання, допомагаючою оговтатись від власного народження, в агонії, за межами материків, в текучій пустелі, в недовірливому океані, не заплямована ганьбою цілющого світла, в ролі факультативних нескінченних арій сонця, в променях якого завжди тріумфує весна загальної деградації всього.... Навіть у фазі розквіту...
Інша справа любов. Ооо.., - це не змішування слини з двох ротів, коли наші бажання черпають свій абсолют в убозтві наших залоз. Ностальгічно згадую про неї, в усякому разі це допомагає викрити якусь чергову самооману, для того, щоб знову не стати жертвою власних еротичних схиблень.
Ось які думки приходять іноді в голову між спогляданням сяючих вершин і поїданням капустяних пиріжків з калиновим настоєм, відчуваючи їхню фізичну сутність, - адже об'єкти не існують в просторі просто так, а є просторово протяжними, наповнюються і наповнюють, і, як у цьому винятковому випадку, є задовільними...
Таким чином, концепція порожнього простору, як втім і темної матерії, втрачає сенс. Ми не тим місцем намагаємося сприймати їх, не отримуючи від розуміння практично ніякої користі і задоволення... Взагалі, іноді думаю, що розум знаходиться не в голові, а в якомусь темному осередку душі, і гублюся, адже коли у нього немає точки опори або розуміння цього , - це, як мінімум - Махамудра, або, образніше, - малювання на воді, - все своєчасно і на своєму місці, проте розчиняється в просторі вже в самий момент виникнення, дії поза очікувань і побоювань, утримання та відштовхування....
:)

• 
• 
•