alex, 35 - 13 декабря 2010 17:34

Принадність безодні
Коли віруючий сповнений нетерпимості до будь-яких спроб зупинити процес пізнання, коли він відчуває відразу до визначеності, то думає лише про те, щоб покарати себе за те, що піддався чарам порятунку. Тому він і винаходить поняття гріха або звертається до власних сутінків, які, будучи надто дієвими, щоб вважатися просто вигаданими, опановують його вірою, потрясають її і, стаючи світлом, завдають їм поразки.
Я не можу втриматися від читання релігійних мислителів, не можу позбавити себе задоволення поніжитися в їх розгубленості, або просто помилуватися нею. А коли я читаю Паскаля, то постійно захоплююся тим, до якої ж все-таки міри він наш. Романтики тільки розріджують паскалевскі теми: Паскаль багатослівний, Паскаль пихатий. У сучасній психології майже немає таких мотивів, яких Паскаль не торкнувся, або які він не передбачив. Мало того. Наповнивши релігію сумнівами, уподібнивши її навмисному ступору, він реабілітував її в очах невіруючих. Честолюбний, такий, що роздирається протиріччями, на свій лад нетактовний, цей хронікер неба і пекла, повинен був, заздрити святим і гнівався тому, що не зрівнюється з ними, і може протиставити їх цілісності лише свою понівечену сумнівами віру. Однак то були милостиві сумніви, бо без них, вся його спадщина, звелося б до яких-небудь вульгарних квіточок, як у Франциска Ассізского, або до якого-небудь навіваючого сон благочестивого життя.
Нудьга, яка займала його думки, мабуть, навіть більше, ніж благодать, - ця сама наша субстанція, отрута нашого духу, гніздиться в самій глибині серця. Чи можна назвати її награною? Це було б вкрай помилково: ми можемо грати в милосердя і благочестя, молитися з метою переконати самих себе (він, власне, так і чинив), складати долоні і приймати відповідну обставинам позу (він якраз це і рекомендував), але ні одна релігійна практика, жодна релігійна традиція або методика не налаштовує на нудьгу. Жодне вчення не закликає нудьгувати, жодне вірування не займається нею, щоб відпускати її, подібно гріху. Це почуття пов'язане з приреченістю. Паскаль відповідав на напади нудьги, тому що знаходив її у собі, можливо що і люблячи її, цю отруту. Вона невідступно маячила в нього перед очима, так само, втім, як і слава, про яку він говорив з таким знанням справи, що якось навіть не віриться, ніби вона була для нього не більше ніж приводом для викриття іншої марноти. Він описує потребу в ній, аналізуючи її у всіх подробицях, з підозрілою симптоматичною ретельністю. Воно й не дивно: розмовами про нудьгу нерідко прикривають спрагу слави.
Неоднозначний, як і всі моралісти, він прагне прив'язати нас до наших митарств, він навчив нас ненавидіти самих себе, навчив нас насолоджуватися відразою до самих себе. Так що відповідальність за гнійні виразки на нашій совісті, за наш чумний екстаз, за наше фанатичне милування власним гниттям, лежить цілком на ньому.
Безтілесний і одночасно чуттєвий, він буквально тремтить від задоволення, дивлячись на незначність оточення. Він впивається його нікчемою. Тремтячи при вигляді усього, що його знищує, захоплюючись контрастом між нескінченно великим і зникаюче малим, він зі знанням справи смакує гниття усвідомленого суспільства. Хто, як не він, звів у ранг мистецтва вміння отримувати насолоду з його нещасть?
Принадність ненависті до самого себе: принадність безодні! То хіба нам шкодувати того, хто відчував таку безодню поруч з собою? Він, мабуть, черпав у ній насолоду, а жах симулював для того, щоб не втратити престиж. Коли мова заходить про її хтивості, то навіть самі найвидатніші та найпризнаніші починають брехати, але ж роздивляння безодні і є один із різновидів хтивості. Щоб визнати це без усякого сорому, знадобилося безсоромність останнього століття і та цікавість, яку кожен з нас відчуває по відношенню до власних секретів. Долубання в глибинах власного серця, як і слід було очікувати, привело нас, як казав Чоран, до відкриття непритомного, новітнього варіанту паскалівських сутінків.
:)

• 
• 
•