alex, 35 - 18 декабря 2010 01:11

:)
Класифікація за мріями
Мабуть я якась неповноцінна, або іронічно нерелігійна тварина.
Сьогодні вранці мій товариш по роботі, відстояв молитовню в храмі, відтвореному на кістках міського парку розваг. Я його не відмовляла і не іронізувала, розуміючи, що це його чергова спроба увійти у всесвіт добра і надії.
Для мене, вона стає реальністю щоразу, коли переживши власне прогресуюче невігластво, стомлена частими думками про безодні, деградую від нещирих туги і печалі, - цієї поезії первинного гріха. Та ще звичайні повсякденні метання, які затьмарюють мій темперамент і мої ідеї...
Якщо б я молилася, якби могла, то саме вони б, мабуть, назавжди осквернили б пишність моїх молитов, які були б звернені ні до кого.
Я уявляю собі, як переступаю поріг, запалюю свічку і входжу в естетичну перспективу заворожливого культу краси, абсурду і смертного жаху. Блаженство перестає бути порожнім словом, коли немає на що сподіватися, бо благодать, навіть у мінімальній дозі, не міститься ні в одній надій світу, але це не для мене, я оперую іншими категоріями і іншим тішу свою душу, тим більше, - я ні за що не вийду з дому на такий холод.
Однак, тим не менш, я розумію, що віра, наче хвороба, яка або поступово в’їдається в організм, або вражає раптово, і ні на що, пов'язане з нею, чи з Богом, не упереджено не реагую в принципі.
Ще вчора людина віддавалась задоволенню бути розчарованою що до гармоніі оточення, вважаючи, що саме до цієї форми марення вона найбільш схильна.
Ще вчора вона намагалась знайти доказове обгрунтування такої вічності, яка нічого не обіцяє.
Ще вчора логіка Квінта Септимія Тертуліана цінувалася нею вище хіліазма Целія Луція Лактанція Фірміана, тому що вона не розуміла, як можна відшукати Бога у собі, шляхом розумових зусиль.
Ще вчора вона розмірковувала, як позбутися від зайвих зусиль, бо плечі її і так дуже втомилися, підтримуючи небосхил....
І от настає субота. І вона одягається і виходить на цей холод.
І стоїть у храмі на кістках...
І повертається додому з кількома гілочками верби в руках і з гармонією в душі.
Все просто, - людина, яка прагне гармонії у своїй душі, навіть йдучи за ритуалом - чує Дао, - думаю я. Що ж чую я, якщо без серця, але з розумінням і сумом дивлюся на страхи і метушіння так кволо дорослішаючого людства..? Все що завгодно, але Дао, здається, я не чую. Як одного разу сказав, довічний мій товариш Вовочка Горішняк, - тебе можна охарактеризувати іншою замальовкою. Ти прокидаєшся рано, сонячним ранком, ліниво потягується і милуєшся сходом. Попереду купа справ, але ти відсуваєш момент їх звершення подалі, тому, що світанок чудовий, а сонцем можна милуватися нескінченно.
Тааак.., у цьому очевидно і є вся я. Ось так сидиш, медитуєш - рефлексуєш, збираєшся з думками, а потім відчуваєш, що всі музи, даруючі натхнення, згрупувалися поруч, і віддають тобі себе, та однаково, рухатися зрадницьки не хочеться. Це - натхнення.
Але, пора вже припинити ідеалізувати власну нікчемність, і, піддавшись спокусі, вести діяльне життя, розвинути в собі пророчий інстинкт, розповісти іншим - невігласам, що всі наші дії, від подиху, до заснування імперій і створення громіздких метафізичних систем, - пояснюються ілюзорними уявленнями про нашу значимость.... І висловити вдячність у вигляді земного поклону всім цивілізаціям, які не зловживали серйозністю, а грали з цінностями з за́хватом, - породжуючи і руйнуючи їх. Адже найважче на світі людям дається легковажність, - ця особлива привілея і особливе мистецтво. Легковажність, - це пошуки поверхневого-споглядання, тими, хто зрозумів, що не можна бути впевненим ні в чому.
А взагалі, - добре б людей кваліфікувати за їх мріям. Адже мрії - це справжнісінька незрима реальність існуюча в паралелях душі, така, що не піддається внутрішній перевірці, реальність, якоїсь надзвичайно актуальної і постійної присутності. Що ж стосується всіх інших, класифікованих челяддю за власними рисами , - за винятком досократиків, грецьких скептиків і римських імператорів епохи занепаду, - то з ними можна спілкуватися тільки за допомогою іронії або терору.
І, - ....знищити питання,
- зникнути у світлі невігластва,
- пропасти на шляху запаморочень,
- влаштуватися в благодаті за рахунок власної неорієнтованості, і, здобувши право на спокутний подих, захопитися гармонією, і, вслід за Ігнатієм Лайоло, передумати і свій стан, - бо, коли душа приходить в стан благодаті, її краса буває настільки піднесеною і чудовою, що вона, безсумнівно, перевершує все прекрасне, що є в природі.... Ніби...
:)

• 
• 
•