alex, 35 - 2 января 2011 13:02

[B]Абсурд інтелекту...[/B]
Відразу попереджу, - мова піде про ще нудніше від писаного до цього, про семантику, яка виділяє елементи мови в складі теорії її значення і надає їм силу, красу і силу. У природній мові, наявні семантичні елементи, що не залежать від звичайних сфер дії операторів, - традиційна неоднозначність, пов'язана зі сферами їх дії, практично ніколи не допомагає знайти правильну інтерпретацію. Тому основна вимога для семантики полягає в тому, що вона має включати пояснення тих підстав, за якими можна судити про істиннісні значення пропозицій, оскільки це дійсно пояснює значення виразу, звичайно, з урахуванням реальних здібностей розпізнавача істини.
Однак, те спільне, що полягає в позиціях таких аналітичних філософів мови, як Майкл Дамм, чи Гектор-Нері Кастаньєда, полягає саме в тому, що вони особливо виділяють не семантику, що зачаровує слово значенням, а саме епістемічні елементи в її складі, і виявляють поняття істини, через брехню про неї, як базисної.
Але, по суті, філософські питання про значення, краще інтерпретувати, як питання про розуміння, - ствердження того, що значення деякого вислову, слід формулювати у вигляді тези про те, що значить знати його значення. Звідси наступне переформулювання проблеми, - що знає той, хто говорить, коли він знає деякий мову, і що, тим самим, він знає про значення, будь-якого речення цієї мови?
Звичайно, те, що хтось знає що говорить, коли він знає мову, є практичне знання, знання того, як користуватися мовою, проте це не є запереченням проти можливості подання цього значення в якості пропозиційного знання. Уміння володіти деякою процедурою, якою-небудь загальносприйнятою практикою, завжди можна виставити в такому вигляді, у вигляді семантичної ідентифікації, а коли практика має складний характер, подібне уявлення часто виявляється єдино можливим способом, її аналізу. Таким чином, здається, саме прагнення до теоретизації мовних інструментів, якраз і є показовим деякого практичного вміння. Так що не аналітики, а плутаники філософії слова та його застосування до філософії буття, вводять в оману.
А взагалі, мені здалося, що Кастанеда, почитайте на дозвіллі, у нього багато не системно задовільних частковостей, так ось, мені здається, він є представником якогось різновиду мисливців за людськими душами, до якої належить і такий кадр, як японський містик Секо Акахара, який погорів на терактах в Токійському метро.
Я читала книгу Харукі Муракамі про нього і його послідовників, і, порівнявши з Кастанедою, побачила морфологічну схожість, і це змушує мене ставитися до нього щонайменше, насторожено. Не впевнена, що Кастанеда і Акахара не могли б прожити, не полюючи за душами людей. Вони мали знання, поряд з якими, наші знання дитячі, і тому вміло морочили і морочать нам, голову, постійно дратуючи якоюсь, тільки їм відомою таємницею світу. Можливо, це якогось роду поїдання суті людського в людині, - плутаючи просте, хибними трактовками протилежного. Принаймні, послідовники такого роду вчителів часто віддають їм своє життя, як правило суть життя, а іноді і його саме. Це дуже цікава проблема, пов'язана зі стародавнім, - не створи собі кумира. Хоча не думаю, що всі вчителі роблять себе кумирами. Колись давно читала книгу Роллана - Вівекананда і Рамакрішна, так ось, він поставив їх в один ряд, а були вони зовсім різні. Вівеканада - типовий пожиратель людських життів, який користувався ім'ям Рамакрішни в своїх цілях. Рамакрішна ж був провідником, тобто допомагає знайти свій шлях, як, наприклад, Реріх.
Таке ось... Якось, осумившись подібними порівняннями, задала собі питання про те, яка різниця між втратившим крила янголом і втратившою шерсть мавпою. І сама собі відповіла: - ніякої різниці немає. І там, і тут - недолік життєвої сили, невпевненість, та ще дурна звичка раз у раз дивуватися незначущим і задаватися дріб’язковими питаннями.
Думаю собі, це скільки ж відрази чи ностальгії накопичилося в душі, що, врешті-решт, прокидаєшся такою самотньою, смішною, піднесеною над очевидністю...
У мене тепер одна надія, - на іронію. Легкокрилий абсурд інтелекту, травмований серйозністю побутової онтології. На жаль, тільки вона дозволяє подолати цю незграбну банальність, яку деякі справедливо називають життям. Хоча, існує ще не менше тисячі інших, абсолютно достовірних визначень того, чим воно, - життя, є. Отримана, в порусі, сполучення слів, незграбна банальність, для мене звучить найменш благородно з усіх можливо прийнятних, і вже тому, найбільш правдиво.
Так, здається тільки іронія, яку Сократ, цей кращий з людей, називав повивальницею істини, тільки вона одна сприяє набуттю сили формулі туги за далями, піднімає дух до витоків виразу неясного, занурюючись у несказане, щоб вийти з нього з роздертим на шматки колишнім, основоположення якого пов'язане сприйняттям спільного.
А взагалі, для того, щоб вислизнути від безплідності спроб, потрібно розцвісти на порозі розуму...
Напевне, я просто втомилась бачити у всесвіті тільки його убогість, тільки похмуру дійсність.
Напевне, мені варто знову спробувати навчитися відчувати захоплення, розглядаючи креатури світу, відновити відчуття повноти життя, відтворити секунди несамовитості, вулканічні блискавки, незвичайну наснагу, які зводять напридумане до рівня попелу, знову відродити ці небесні сяйва, поряд з якими навіть музика виглядає поверховою, а ще, воскресити в пам'яті потрясіння, повертаючі до початку руху, які робили свідомість володаркою миті часу і творцем космосу. І дійти стану, коли раптом замовкають телефони, люди, інші шуми, гамір та галас, і помічаєш, як добре навколо.
Душевно так. Тиша. І навіть краплі за вікном падають поза суттєвим. І чого б мені

• 
• 
•